Каталог статей

ХІІ-ХVІ ст. Радомисль мав назву Мичеськ (Мичськ, Мицько) і знаходився на околиці сучасного міста, яка й тепер називається Микгородом.

Першою писемною згадкою про Мичеськ є свідчення «Повісті временних літ» лід 1150-1151 рр. у зв’язку з боротьбою за київський престол між київським князем Ізяславом та галицьким – Володимирком, від якого мичани відкупилися сріблом.

Уже друга писемна згадка про Мичеськ засвідчує належність міста з 1159 р. до Києво-Печерського монастиря. Йдеться про грамоту князя Андрія Юрійовича Китая (Боголюбського), якою Мичеськ разом з містом Васильковом та навколишніми селами дарувався монастиреві.

Ще в XIX ст. історики звернули увагу на нехарактерний для княжих часів мовний стиль грамоти, а також на ту обставину, що Андрій Боголюбський був на той час Володимиро-Суздальським князем, не володів Києвом і, отже, не міг дати княжу грамоту київському монастирю. Відомі й обставини підробки грамоти наприкінці XVI ст., коли Мелетій Хребтович, печерський архимандрит, хотів 1590 р. підтвердити в короля найважливіші монастирські документи, які згоріли під час пожежі у Василькові. Копію згорілої грамоти знайшли, начебто, в архіві Константинопольського патріарха Єремії II. Цікаво, однак, що підроблена грамота А. Боголюбського ще довгий час служила підставою для з’ясування майнових справ церкви.

Свідчення про Мичеськ у період татарського панування відсутні; Скупими є й згадки литовського часу, коли місто належало до дідичних маєтків князів Рожиновських зі Сквири. Татарські напади 1399, 1416, 1482 років спустошили місто. Наприкінці XV ст. Рожиновські, вочевидь, втратили Мичеськ, і, як стверджує польська історіографія, на початку XVI ст.

воно вже належить печерським архимандритам. Можливо, ці зміни відбулися на порубіжжі ХV-ХVІ ст., внаслідок чого змінилася й назва міста: замість Мичеська в документах з’являється Радомисль.

На думку В. Ульяновського, першою писемною згадкою про Радомисль як церковну власність є документ 1569 р. За актовими матеріалами, зібраними польським істориком А. Яблоновським, у другій половині XVI ст. Печорському монастирю належала ціла Тетерівська волость з центром у Радомислі і з замком печерських архимандритів (з 1572 р.) та десятьма навколишніми селами-осадами. Вочевидь, у 80-х рр. XVI ст. земельні володіння Києво-Печерського монастиря справді збільшились, монастирська колонізація в північній частині Київської землі мала безсумнівні успіхи. В описі церковних маєтків Печорського монастиря (1593 р.) «замочок і містечко Радомисль» згадуються з містечком Васильковом та 50 селами. Замок зі «всілякими приналежностями» згадується й у документі 1595 р. про наїзд «ґвалтовний» на маєток Печерського монастиря Радомисль.

Як відомо, влада київських митрополитів, попри їхні численні спроби, на маєтності Печерського монастиря не поширювалась. Проте вони мали на Київському Поліссі, поблизу Тетерівської волості, свої маєтки. У документі про доходи Київської Софіївської митрополичої кафедри (1415 р.) йдеться про «медову дань», що збиралась на свято Пречистої Богоматері.

Митрополичу кафедру та київські монастирі приваблювали поліські райони Київщини, які менше постраждали від татарських набігів, були залюднені й славилися своїми природними багатствами: лісом, сіножатями, бортями, воском, дьогтем, болотними рудами, звіриною та рибою. Тут розвивались поташові та залізорудні промисли. Тож не дивно, що в XVI ст. край стає сферою постійного впливу найбагатшого в руській землі Печерського монастиря.

Найзначнішою подією в історії Радомисля першої половини XVII ст. є заснування тут архимандритом Єлисеєм Плетенецьким, очевидно, першої в Східній Україні папірні для потреб друкарні Києво-Печерського монастиря «коштом немалым на подивенє в том краю, як речь небывалая». Про опікуваная Є. Плетенецьким міста мовиться в панегірику на його честь (1618 р.): «Не мней свєдчит Радомишль, з ним Городок сполне, як домьі Б них божій збуддовались гойне».

Документи ХVІ-ХVІІ ст. згадують Радомиський замок. Він був типовим для свого часу і складався з дерев’яно-земляних стін, рову перед ними, кутових веж, помешкання для залоги та комор, а також церкви. Розміри його були, звичайно, незначними, і міське населення укріплювало своє поселення валом та частоколом. Вочевидь, укріплення не були серйозною перешкодою для ворога, оскільки актові документи дають чимало свідчень про пограбування міста в першій третині XVII ст. Брали участь у розбоях та пограбуваннях, характерних для тогочасного життя, й жителі міста. 1618 р. Є. Плетенецький скаржився на сотника Бречку та інших брусилівських міщан, які зібрали кількасот осіб з околичних міст, у тому числі й з Радомисля, і, «піднісши хоругви», пограбували монастирські села Ловков та Ходори (Ходорків).

У 1635-1636 рр. місто спустошувалось військами М. Потоцького, Л. Олізара та С, Лаща-Тучапського, 1646 р. Радомисль знову був пограбований С. Лащем. Тож не дивно, що селяни часто тікали з Радомисля (1600, 1609, 1618 рр.), хоч траплялися й випадки втеч до Радомисля селян приватних маєтків (1624 р.).

За даними тарифу 1631 р., у Радомислі було 45 димів, 5 городників, 15 халупників, 1 священик, 1 млинар, 1 рудник, 1 тесляр, 1 склодув, 1 коваль, 1 папірник з товариством.

Економічне піднесення Радомисля в першій половині пояснюється відродженням Православної церкви та релігійно-культурним пробудженням Києва в епоху Є. Плетенецького, І. Борецького та П. Могили. Крім того, Радомисль опинився в цей час поза межами конфесійної боротьби, яка спалахнула після берестейських соборів 1596 р. Проте частина Радомиської волості перейшла до уніатів. Величезні маєтності Печерського монастиря в землях Великого Князівства Литовського після проголошення унії були передані уніатським митрополитам М. Рагозі та І. Потію, по смерті ж останнього король змушений був повернути їх Православній церкві. Серед сіл, які залишались у володінні уніатської церкви в першій третині XVII ст., – Потіївка, Облітки та Осєча, повернуті Православній церкві Петром Могилою лише 1638 р. Маємо підстави також стверджувати, що топонім Потіївка походить від прізвища Потій. Радомисль – володіння Печерського монастиря – відвідував Київський митрополит Петро Могила. Свій лист до Павла Ставецького із запрошенням прибути до Києва на урочистості з нагоди вступу у володіння митрополією й освячення Святої Софії він підписує: «В Радомислю, в день святих Петра і Павла, року 1633». Вочевидь, Радомисль був резиденцією Петра Могили на час його боротьби за митрополичий престол з І. Копинським (1631-1633). Один із кандидатів у митрополити – Андрій Мужиловський – збирався 1631 р. поїхати до Радомисля розвідати вісті і «вирвати» в П. Могили листи царя й патріарха до козаків.

Уважається, что Хмельниччина обійшла стороною Радомисль, проте волость була, безсумнівно, у вирі повстанського руху, який поширився і на Київське Полісся. Неподалік міста діяла Ворсовська сотня Київського полку, а також Ходорківська, Брусилівська та Коростишівська сотні Білоцерківського полку. Під впливом посланих на Полісся загонів Б. Хмельницького у Радомиській волості виникають повстанські «купи», які діяли 1648 р.

У роки Хмельниччини було розорено понад 100 міст і містечок Правобережжя, почався голод. Розруха не минула й Радомисля: 1683 р. місто налічувало лише 4 дими, які сплачували 2 злотих подимного. Проте інші фактичні дані спростовують попередні. У королівському наказі 1682 р. про секвестрування (відібрання) маєтків Печерського монастиря мовиться : «Место Радомысль: в нем замок крепкий, две церкви, под местом мельница на реке Тетереве о шести жерновах и суконные заводи, другая мельница на реке Лютовке о двух жерновах с железными заводами, мельница об одном жернове, дворов – 180, 4 плуга». 9 травня 1682 р. датована грамота польського короля Яна III Собєського львівському єпископу Йосифу Шумляському про передачу йому в опіку маєтків Печерського монастиря Київського воєводства, зокрема й Радомисля, на підставі того, що після відходу Києва до Росії вони залишилися без «охраны и досмотра и пришли в великое разорение». 1686 р. Радомисль вже згадується в реєстрі ревізії митрополичих маєтків уніатської церкви, а 16 травня 1692 р. королівський декрет затвердив Радомисль за адміністратором Київської уніатської митрополії, львівським єпископом Й. Шумлянським.

Перехід Радомисля з православної митрополії до уніатської відбувся, як було зазначено, у 1682-1692 рр. Наприкінці XVII ст. уніатська церква поширюється в Галичині, на початку XVIII ст. вона опановує православні регіони Правобережної України та Волині. Одним із районів поширення унії стає й Київське Полісся.

Після Берестя, коли було проголошено унію Київської церкви з Римом, київські уніатські митрополити не змогли утвердитись у первопрестольному місті й змушені були залишатись у Литві та Білорусі, подеколи на Волині, – загалом у тих місцях, де унія вкорінилася найглибше. Там вони й поховані. Так, Й. Рутський помер у Дермані, похований у Вільно, А. Селява похований у Супраслі, Г. Колєнда та К. Жоховський – у Полоцьку, Л. Шлюбич-Заленський – у Володимирі-Волинському, Ю. Винницький – у Львові, Л. Кішка – у маєтку Купечів під Володимиром, Атаназій Шептицький – у Львові. Постійної резиденції уніатські митрополити XVII – першої половини XVIII ст. не мали, про що свідчить і географія міст, з яких вони вели листування. Наприклад, Л. Кішка писав листи та звіти зі Львова, Варшави, Полоцька, Володимира, Берестя, Торчина; А. Шептицький – зі Львова. Варшави та Унева.

З поширенням уніатської церкви на Правобережжі та Волині (тільки на території Київського Полісся її земельні володіння зросли в першій половині XVIII ст, більше ніж удвічі) українські єпархії стають головними в уніатській митрополії. Якщо в XVII ст., після Хмельниччини, власне українських уніатських єпархій майже не залишилось, то у XVIII ст. їх кількість стрімко зростає, а Київська митрополича єпархія поступово стає центром тяжіння для уніатської церкви всієї України. В реляції про стан митрополії (1752 р.) повідомляється, що 1749 р. до складу Київської митрополичої єпархії входив 21 деканат з 361 церквою (Радомиський деканат мав 43 церкви). На Брацлавщині було на ті часи 11 деканатів з 498 церквами . За іншими даними, 1752 р. Київська митрополича єпархія (з овруцьким офіціальством) налічувала 824 церкви. Тож не дивно, що в середині XVIII ст. уніатські митрополити засновують осідок митрополії в Радомислі, за 100 верст від Києва, який належав Росії. Спочатку тут засновується лише консисторія – орган управління справами митрополії, який мав керувати південною (власне українською) частиною митрополичої єпархії. У другій половині XVIII ст. Радомисль стає місцем постійного перебування митрополитів, перетворюється на престольне місто української церкви.

Консисторія в Радомислі була влаштована 1746 р., в останній рік митрополитства А. Шептицького. Жодних більш-менш точних свідчень про цю подію ми не маємо, можливо, з причин досить напруженого внутрішнього становища в уніатській церкві, зумовленого боротьбою єпископату з василіянами. Фактично піднесення Радомисля відбувається у час митрополитства Флоріана Гребницького (1748-1762) та Пилипа (Фелиціяна) Володковича (1762-1778).

Існує припущення про перебування уніатських митрополитів у Радомислі, починаючи з Андрусівського перемир’я 1667 р. Проте якісь конкретні дані щодо відвідин ними міста в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. відсутні. Л. Кішка рсзидував переважно на Волині, Атаназій Шептицький – у Львові, Ф. Гребницький – у Білорусі (Полоцьку). Лише три листи Ф. Гребницького (із знайдених нами) було відправлено з Радомишля – 1. VІ.1749 р., 24.ХІІ.1754 р. і 21.11.1755 р. Це перші встановлені нами факти перебування в XVIII ст. уніатського митрополита в Радомислі. Значно частіше бував тут П. Володкович, який відправив з Радомисля, починаючи з 1758 р., близько 50 листів. П. Володкович резидував по черзі то у Володимирі-Волинському, то в Радомислі. В останньому він, вочевидь, постійної резиденції не мав, мешкаючи в своєму митрополичому замку Грудок, у 30 милях від міста.

1763 р. П. Володкович освятив у Радомислі нову кафедральну церкву, збудовану на місці спаленої священиком Матвієм Кривницьким (Кривицьким), радомиським деканом середини XVIII ст. За митрополитів Ф. Гребницького та П. Володковича помітну роль в управлінні митрополією відігравав генеральний офіціал, коад’ютор Михайло Примович, який заснував у Радомислі василіянський монастир і став його ігуменом. Він улаштував тут також «надвірну канцелярію звичайну», а на початку 80-х років виношував ідею відкриття єпархіальної семінарії з кафедральною церквою. М. Примович мав власний маєток у селі Кам’яний Брід.

У середині XVIII ст. Радомисль – центр уніатської митрополії – стає об’єктом походів гайдамацьких загонів. Уперше йдеться про них у документі 1722 р., коли міщани Радомисля на чолі з війтом дали притулок збіглим селянам С. Камінського, які нахвалялися напасти разом з гайдамаками. Улітку 1750 р, на Радомисль здійснюють напади загони Івана Карандаша, Андрія Лоханки з Лубенського полку та Романа Колодки з Переяслава. 1750 р. на Радомисль нападає загін гайдамаків, очолюваний Іваном Подолякою з Кропивної сотні Переяславського полку; було пограбовано офіціала Михаїла Примовича та старосту шляхтича Притику. 30 вересня 1750 р. М. Примович скаржився Київському генерал-губернатору на ченців Києво-Софіївського монастиря, які допомагали гайдамакам І. Подоляки. 4 лютого 1751 р. сеймик Київського воєводства прийняв постанову про організацію місцевої міліції для захисту від гайдамаків.

Загальновідомо, що гайдамаччина досить енергійно перешкоджала поширенню унії на Правобережжі. З іншого боку, гайдамацький рух використовувала Російська православна церква, яка підігрівала антиуніатські настрої народних повстанців, сприяючи тим самим загостренню внутрішньоукраїнських суперечностей. Не сприяла досягненню згоди й підтримка уніатами польських конфедератів. Відомо, що митрополит П. Володкович приєднав свою надвірну міліцію до війська Барської конфедерації, яке «прославилося» антиукраїнськими акціями.

Події Коліївщини не минули Радомисля –– 1768 р. в його околицях діяв загін Івана Бондаренка; значна частина Київщини була в цей час охоплена повстанням.

Великого розголосу напередодні повстання 1768 р, набула справа про захоплення ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значка-Яворського, який був правобережним намісником Переяславського єпископа Гервасія Линцевського. Під його впливом цілі сільські громади поверталися з унії у православ’я. 1766 р. він був заарештований та інтернований уніатами в Радомислі. Зберігся циркуляр митрополита П. Володковича з декретом Радомиської консисторії про віддання під суд М. Значка-Яворського та інших настоятелів православних монастирів Правобережжя. 30 серпня 1766 р. (за іншими свідченнями –– 30 липня) офіціал митрополита Г. Мокрицький привіз ігумена до Радомишля і представив його митрополичому комісару Каменському. Вночі на нього начебто вчинив замах племінник митрополита шляхтич Сьєндець. Справу ігумена розглядав прокурор консисторії Юзеф Скульський. Коли було послано в Кам’яний Брід за М. Примовичем, той відмовився втручатися, уважаючи, що «напрасно де отця игумеиа взяли...» Допитували ігумена писар консисторії Дубровський і згаданий Г. Мокрицький, охороняли четверо козаків. Через два дні М. Значка-Яворського перевели в митрополичий замок Грудок, відтак – в Дерманський монастир, звідки йому вдалося втекти. (Про діяльність ігумена докладніше див. у ЛіС №7 за 1996 р).

Утиски православних загострювали ситуацію і сприяли поширенню взаємної ненависті й недовір’я. В одному з листів з Лебедина до православного митрополита повідомлялось про переслідування православних ченців, яких «‘забирають, розстригають, б’ють і до Радомисля відсилають».

Повстання 1768 р, придушувала самодержавна Росія. 1768 р. між Житомиром і Радомислем лютував загін підполковника князя Мещерського. Почалися гоніння вже на уніатів, яких насильно переводили в православ’я. У 1772 р. з 32-х деканатів Київської митрополичої єпархії 23 було переведено в православ’я, а 46 уніатських священиків, які не підкорилися насиллю, ув’язнили в Бердичеві. Справа «бердичевських арештантів» набула розголосу й дійшла до Ватикану. 1773 р. уніатські священики (400 осіб, серед них 43 з Радомиського деканату) підписались у Радомислі під «обітницею не відступати від унії і підкорятися уніатському митрополиту».

Незважаючи на несприятливі обставини, у 70-х рр. XVIII ст. уніатська митрополія розвивалася передусім економічно. За даними люстраційних інвентарів 1774 р. лише на Волині й Київському Поліссі митрополитові належало 1740 дворів, усього ж він був власником щонайменше 15 тисяч селян. У Радомислі налічувалось 70 селянських дворів, прояшвало 70 шляхтичів-чиншовиків, а також кагал з 33-х єврейських сімей, кожна з яких сплачувала митрополитові чинш у розмірі 6-12 злотих.

Про фінансовий стан та податки митрополичих маєтків Радомиського деканату свідчить інвентар, датований 24 червня 1777 р. і підписаний Львом Шептицьким, в якому налічується, крім Радомисля, 21 село. У місті податки стягувались з 70 димів, 105 волів та 30 коней, чиншу сплачувалось 440 злотих, оренди – 2100 злотих та інш. Під час візитації 1779 р. митрополит Л. Шептицький помер і був пишно похований у Радомислі.

1780 р. митрополію очолив Ясон Смогоржевський, який переніс свою власну єпископсько-митрополичу резиденцію до Радомисля.

Найбільшою справою митрополита в Радомислі стало заснування єпархіальної семінарії на 100 студентів та будівництво мурованого кафедрального собору.

Наприкінці травня – початку червня 1783 р. у Радомислі відбувся синод уніатського духовенства, учасниками якого були представники Володимирської, Львівської та Брацлавської єпархій, а також декани-адміністратори 50 деканатів митрополичої єпархії. На синоді обговорювались питання про будівництво кафедрального собору в Радомислі, унормування церковних податків, прерогативи генерального пастирського суду та інше. Передбачаючи зменшення кількості уніатських парафій, синод висловився за створення та зміцнення кафед раль них соборів (капітул). Подібні собори в роки митрополитства Я. Смогоржевського скликались регулярно.

Я. Смогоржевський залишив значну епістолярну спадщину. З Радомисля він відправив, за нашими підрахунками, близько 80 листів. Його перший лист звідти датований 17 березня 1781 р., останній – 28 вересня 1788 р. 1 листопада 1788 р. Я. Смогоржевський помер у Радомислі й був похований у кафедральній церкві Святої Трійці.

Останнім уніатським митрополитом, який резидував у Радомислі, був Теодосій Ростоцький (1788-1805). У вересні 1790 р. він першим з уніатських митрополитів зайняв місце в польському сенаті, а 17 вересня 1790 р. звітував перед Варшавським сеймом.

1795 р., після третього поділу Польщі, Росія ліквідувала уніатську митрополію та її резиденцію в Радомислі. Уніатські митрополити, починаючи з Т. Ростоцького, були інтерновані в Петербурзі (І. Лісовський, Г. Коханович, Й. Булгак). Цікаво, що один лист И. Булгака, датований 12.VI.1795 р., написаний у Радомислі. Інших свідчень про перебування уніатських ієрархів у своїй резиденції в Радомислі наприкінці XVIII ст. ми не маємо.

З ліквідацією митрополії діяльність уніатських церков краю не припинилась, чому сприяв, зокрема, впливовий Радомиський декан, член консисторії Г. Сенькович. Остаточна ж ліквідація уніатської церкви на Правобережжі була здійснена царатом 1839 р.

Як свідчать описи кінця XVIII – початку XIX ст., Радомисль залишався тоді невеликим провінційним містечком, у якому проживало 1829 осіб чоловічої статі (стільки ж, напевно, й жінок), з них 1424 були євреї. Єврейське населення займалося торгівлею бердичівськими товарами, християнське – тканням полотен і сукна.

З улаштуванням у Радомислі повіту тут почалося інше життя, відмітними рисами якого були економічне піднесення та інтенсивна русифікація.

Але уніатське минуле Радомисля ще довго нагадувало про себе. Митрополит Євгеній (Болховітінов) писав 1825 р., що в Радомислі зберігався митрополичий архів під наглядом одного писаря, а митрополичий собор переосвячено на православний. 1840 р. архів було знайдено серед документів повітового архіву, опечатано й перевезено до Петербурга. Серед найвизначніших будов міста помічали передусім «давно початий і незавершений костьол», який передбачалось добудувати і перетворити на православну церкву. У Троїцькій церкві, колишній кафедрі митрополитів, ще й наприкінці XIX ст. було «багато старовинних ікон, церковного одягу, начиння та книг».

1901 та 1904 рр. В. Щербаківський за завданням Комісії з опису старожитностей України здійснив експедицію в Радомиський повіт Київської губернії. Як і в інших районах Київщини, він застав там старі дерев’яні церкви, збудовані ще у XVIII ст. Усі вони були трибанні й мали надзвичайно гарні різьблені іконостаси. Церкви уніатського типу відзначалися насамперед високим мистецьким рівнем різьблених іконостасів та образів, виконаних майстрами малярських та різьбярських шкіл Правобережжя ХVІІ-ХVШ ст. Дослідник уважав, що уніатська церква на Правобережжі сприяла піднесенню тут української культури.

1917 р. І. Пазенко, оглядаючи Радомисль, звернув увагу на руїни великої кам’яної церкви в центрі міста, серед убогих жител мешканців, – колишньої недобудованої кафедральної церкви. У 20-х рр. руїни були розібрані, а місце зрівняно з землею. 1927 р. Троїцький собор, окраса міста, був знесений, а на його місці міський голова збудував власний будинок.

Єдине, що залишилось у Радомислі від уніатської митрополії, – це митрополичий будинок (він же й будинок консисторії), збудований митрополитом Я. Смогоржевським разом з митрополичим собором. На підставі плану міста 1800 р. ми локалізуємо митрополичий дім у сучасному будинку середньої школи в центрі міста (донедавна – казарми військової частини). Головним аргументом є не тільки характер самої будови (товщина стін, потужне склепіння першого поверху та підвалів), а передусім горизонтальний план будови, зокрема, характерні ризаліти з обох боків будинку. Біля митрополичого будинку, де тепер водогінна башта, знаходились колись і руїни недобудованого собору. План дає змогу також досить точно визначити місцезнаходження Троїцього собору – на березі Тетерева, з протилежного (від митрополичого будинку) боку центральної площі міста. Місцеве населення називає це місце «капличкою». Це все, що залишилось у народній пам’яті від колись могутньої резиденції уніатської митрополії всієї України. Хоча, напевно, і наша земля, й історична пам’ять нашого народу зберігає ще багато не відомого широкому загалу.