Б. Хіхлач "З ІСТОРІЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ПОДІЛЛІ (XVII–XIX ст.)" 

Історія Української греко-католицької церкви розпочинається з 1596 р., коли була укладена Берестейська унія між католицизмом і православ'ям. З цього часу починається й боротьба віруючих-уніатів з католиками та православними за право на існування. Адже перші вбачали в унії плавний перехід місцевого населення до католицької віри - так би мовити, проміжний етап. Другі ж боролися з уніатами, вважаючи їх майже католиками, і використовували для цього всі можливі засоби, серед яких переважала військова сила (яскравим прикладом цього є Коліївщина). 

Ще у 1656 р. московські посли на переговорах з поляками зазначали: «Унія повинна бути скрізь і в найкоротшім часі винищена без ніякого покликування на дипломи і привілеї, що їх давали уніатам королі» [1,с. 96]. І, не чекаючи відповіді, царський уряд без будь-яких соборів ліквідував унію на Лівобережжі, щойно ця частина України увійшла до складу Росії.

Рішучим противником унії був Петро I, який, використовуючи розхитане державне життя в Польщі, встрявав у внутрішні справи сусідньої країни і під приводом оборони православних намагався нищити уніатів. Його наступницею в цій боротьбі була Катерина II. До неї вже під час коронування в 1762 р. звернувся преосвященний Георгій Кониський, що у 1755-1795 рр. керував Білоруською православною єпархією, єдиною в Польщі, з проханням захистити одновірців. Це було приводом для початку російської експансії на Правобережну Україну.

Разом з російськими військами на Правобережжя йшла й православна церква прагнучи повернути свої землі, маєтки та монастирі. Так, переяславський єпископ Гервасій в серпні 1765р. здійснив православну місію до Брацлавщини. Народ потрапив під його вплив і жадав перейтиу православ'я [2, с. 250]. А в 1767 р. той самий преосвященний Гервасій видав нове послання, в якому підносив російську імператрицю Катерину II як захисницю православ'я й закликав український народ сміливо заявляти про сводавню віру. Внаслідок цього з кінця листопада 1767 р. по січень 1768 р. в самій тільки Брацлавщині було зібрано близько ста нових заяв про приєднання до православ'я [2, с. 253].

Друга половина XVIII ст. була багата на визначні події в житті унійної церкви Правобережжя. На жаль, вони не були радісними. Під час антипольських повстань, гайдамаччини та Коліївщини загинуло багато уніатів. Знаною в історії є різня в Умані, коли було знищено дві василіянські школи й вирізано 400 їхніх учнів [3, с. 105].

Повсталі гайдамаки, щоб виправдати свої дії, посилались на так звану «Золоту грамоту» Катерини II, яка нібито дала наказ нищити ляхів, уніатів і жидів. Але замість того, щоб боронити український народ від утисків поляків, вони спрямували свої сили проти греко-католиків. За допомогою Переяславського полку на Правобережжі у православ'я навернено 306 парафій [4, с. 96].

Після поразки Коліївщини для уніатів настали важкі часи. Немало священиків вимушені були залишити свої парафії, сотні вбито повстанцями або заарештовано російськими військами. Спорожнілі уніатські парафії майже відразу обсаджувалися православними священиками від імені переяславського православного єпископа. Таким чином було відібрано близько 1 200 парафій і в унії залишилось тільки 600 [5,с. 106].

Однак, незважаючи на скрутні часи, багато священнослужителів чинило опір такому насиллю. Тоді їх кидали до в'язниць. Тюрми в Умані, Бердичеві, Білій Церкві наповнились уніатськими священиками. В самому Бердичеві було ув'язнено 68 панотців. Їх звільнили лише завдяки заступництву австрійської імператриці Марії Терезії, однак повернутися до своїх парафій їм не дозволили.

В 1772 р відбувся перший поділ Польщі, який не торкнувся земель Правобережної України. В релігійному житті змін також не сталося. Боротьба між уніатами, католиками та православними тривала.По стороні православ'я її очолювали протопопи (серед них перше місце належало грабовському протопопу Іоану Строцькому)-духовні правителі, призначені ще 1768 р. переяславським єпископом Гервасієм, а з боку католицтва, як вважали православні,- уніатські декани. Боротьба була жорстокою. Якщо поблизу стояло російське військо, перемагали православні, а якщо воно виходило за межі краю гору брали уніати. Крім того, багато залежало від взаємин місцевих володарів і священиків - антагоністів за релігійними поглядами і соціальним станом, а також від настрою сільських громад і слобід. 

Завдяки російським військам на початку 70-х рр. XVIII ст. практично вся Україна була навернена у православ'я. Лінію «завоювань» можна провести через Радомишль, Овруч, Житомир, Бердичів, Любар й до австрійського кордону між Кременцем та Проскуровом. Простір на південний схід від цієї лінії весь був віднятий в уніатів. На ньому утворили 23 благочиння, де було 1 000 або навіть більше церков. В актовій книзі Брацлавської уніатської консисторії, в яку вписувалися постанови різних посадових осіб духовного відомства, є перелік 75 парафій по Уманському та Животівському благочинням, який було внесено 16 вересня 1772 р. інстигатором Стахевичем. З цих парафій витіснили уніатських священиків та замінили православними або залишали місця вакантними, очікуючи прибуття відправлених для посвячення в Переяславі ставлеників [6, с. 10].

Ще до кінця 1772 р. в Переяславську духовну консисторію правителями духовних справ пред'явлена була значна кількість заяв від різних осіб та парафій з бажанням приєднатися до Переяславської православної єпархії. Так, немирівський протопоп подав заяву 32 священиків, вінницький протопоп - 20, рашківський - 24. Було багато приватних заяв від окремих уніатських священиків [7, с. 255]. 

В 1773 р. до православної церкви приєдналися священики та парафії у таких протопопіях: Чечельницькій - 5 священиків, Брацлавській - 4, Браїлівській - 21 священик і 1 парафія, Немирівській - 3, Гранівській - 2, Уманській - 4, Комаргородській - 1, Животівській- 2, Бердичівській-1. 112 священиків бажали і просили про приєднання до православної церкви по різних протопопіях [7, с. 256]. Так, Іван Делімарко, який посідав уніатську парафію в м. Рашків, 24 квітня 1774 р. приєднався до православ'я. 23 серпня того ж року в м. Янів так само вчинив Гавриїл Стрельбицький [8, с. 206]. 

Трохи пізніше, у 1779-1780 рр., священики з сіл Чечельник, Демівка, Дашів, Будеї, Гордіївка, П'ятничани, Бубнівка та багатьох інших мотивували свій відступ від уніатства і перехід до православ'я страхом за життя і майно своєї сім'ї та близьких через тиск з боку брацлавського й уманського протопопів і російських військових команд [9, с. 87]. 

27 березня 1785 р. російською імператрицею Катериною II був виданий наказ Найсвятішому Синоду про заснування православної єпископії в Польщі та посвячення в єпископський сан архімандрита Слуцького монастиря Віктора Садковського. Призначення православного архієрея піднесло прихильників православ'я: десятки парафій знову почали повертатися до «благочестя». Польський історик Чотирирічного сейму ксьондз В. Калинка писав що у найбільш віддалених від Варшави Київському та Брацлавському воєводствах унія в цей час втратила 193 церкви і багатьох уніатських священиків попри суворість закону,що карав за відступництво вигнанням з Польщі [10, с. 159]. 

Водночас знову набирає силу латинське зваблювання місцевого населення й унійна церква вже вкотре за XVIIIст. опиняється під цим тиском. Щоб позбавитися конкуренції в релігійній сфері, католики переслідували уніатських вірних і священиків, заарештовували їх, зокрема у Кременці, Житомирі, Махнівці, Хмільнику, Брацлаві та інших містах. Самі ж віруючі-уніати потерпали від пропаганди ксьондзів та впливу панів і поміщиків. 

Таке протистояння українців і поляків, уніатів і католиків в Польщі було вигідне Росії, яка мала свої далекоглядні плани асимілювати, духовно підкорити не тільки український, а й польський народ. Знесилена війнами, внутрішніми суперечностями Річ Посполита все більше втрачала свою національну стабільність і державну силу. В польських володіннях зростало обурення російською та австрійською експансією запровадженням іноземних порядків. Польщу, а також волино-подільські землі 1794 р. охоплює величезне антиросійське та антипруське повстання під проводом Тадея Костюшка. Повстання зазнало поразки, більшість його учасників були знищені, заслані на каторгу, а підозрюваних у підтримці повстанців чи симпатіях до них ще довго переслідували. Польщу ж поділили між собою Росія, Пруссія та Австрія. Це був крах Королівства Польського як держави. 

Після третього поділу Польщі (жовтень 1795 р.) Росія встановлює своє повне духовно-релігійне панування над підвладною їй частиною України. Православна церква стала знаряддям поневолення українського та інших народів України. Саме тепер Катерина II вже без жодних сумнівів заходилася нищити уніатську церкву на забраних територіях з білоруським та українським населенням. Єпископові Євгенові Булгарису, архієпископові Херсона, слід було виробити план ліквідації уніатської церкви. Здійснити його мав Віктор Садковський, призначений ігуменом монастиря в Слуцьку на Волині, а згодом іменований помічником київського митрополита. Єпископ Садковський видав послання проти унії, яке уніатські священики мали прочитати у своїх церквах. Після цього до їхніх парафій відправляли православного священика, як правило з військовою охороною, і починалося приєднання. Якщо в селі чи містечку переважали православні, то відповідно до існуючого порядку уніатська громада переводилася у православ'я і церква освячувалася за грецьким обрядом. Якщо бажаючих «возз'єднатися з вірою дідів та прадідів» не було, тоді за перехід пропонували гроші. З цією метою єпископу Віктору Садковському було виділено 20 тис.рублів - заохочувати тих, хто приєднався до православ'я. Для дотримання такого порядку встановлювався нагляд поліції, земських органів і губернської консисторії. 

1 травня 1795 р. утворилися Брацлавська, Волинська і Подільська губернії, а дещо пізніше - Брацлавське, Волинське і Подільське намісництва. Після ліквідації намісництв (1796 р.) Правобережну Украї?ну поділено на губернії-Київську, Подільську й Волинську. Цей поділ зберігався до 1925 р. Відповідно було вирішено створити на території Мінської, Ізяславської, Брацлавської губерній нову єпархію. Ще 15 травня 1793 р. призначено її архієпископом єпископа Віктора з Київської митрополії. Тоді ж він звернувся з грамотою до всіх уніатів краю, закликаючи повернутися до віри батьків. Вже через півтора року (22 жовтня 1794 р.) архієпископ доносив Синоду, що з кінця серпня і до перших чисел жовтня на Поділлі до православ'я приєдналося 333 093 уніати. Приєднані складали 721 парафію, а з ними приєдналися 463 священики [11, с. 11]. І це був лише початок. Адже в лютому 1795 р. преосвященний архієпископ Віктор сповіщав Найсвятішому Синоду, що на Поділлі та Волині 1 700 церков з 1 032 священиками та 1,010 млн. вірних прийнято в обійми православної церкви впродовж одного півріччя [12, с. 507]. 

Згідно з указом Катерини II від 12 квітня 1795 р. було засновано на Поділлі самостійну єпархію з назвою «Брацлавська та Подільська», єпископом якої призначили архімандрита Ставропігіального Донського монастиря Іоанікія. Невдовзі було ліквідовано всі уніатські єпархії, за винятком Полоцької, де архієпископом був Іраклій Лісовський. Це здійснено всупереч гарантіям Катерини II, зафіксованим у Гродненському трактаті (1793 р.), де у статті 3 говорилося: «По вічні часи залишити свободу віросповідання обох католицьких обрядів у Росії». Однак відразу після підписання цього трактату на нараді вищого православного духівництва від імені імператриці обер-прокурор Синоду О. І.Мусін-Пушкін наказав «якнайскоріше і найрішучіше навернути польських уніатів до православної церкви». 

Внаслідок продуманої та чітко спланованої антиуніатської політики за короткий період 1794-1796рр. уніатською церквою було втрачено 9 000 парафій, 145 монастирів та понад 8 млн. віруючих [13, с. 39]. Так, на Поділлі (тобто в колишніх воєводствах Подільському та Брацлавському) приєднали до православ'я 1 295 471 особу обох статей з 1 442 церквами [14, с. 248]. Тих уніатських священиків, які продовжували правити в церквах, брали під варту й висилали до Кам'янець-Подільської фортеці [15, с. 16]. З часу вступу преосвященного Іоанікія на єпископську кафедру Подільської єпархії, тобто з 1795 по 1798 рр., «возз'єдналося» з православною церквою 49 уніатських священиків [16, с. 277]. Лише смерть Катерини II в листопаді 1796 р. спинила примусове масове навертання до православ'я. 

Хоча наступні володарі Російської імперії Павло I та Олександр I і ставилися до унійної церкви більш прихильно, ніж їх попередниця, але уніатам за роки їх правління так і не вдалося повернути втрачену власність. 

Микола I у цілковитому порозумінні з Російською православною церквою прагнув якомога швидше «возз'єднати» греко-католиків з православними парафіями. Причому це робилося руками самих священників-уніатів. Серед них знайшлося три єпископи (Йосиф Семашко, Антон Зубко та Василь Лужинський), які 12 лютого 1839 р. уклали так званий «Соборний акт», що письмово закріплював їхнє зречення католицької церкви. Офіційним приводом для ліквідації унійної церкви стали підтримка і активна участь католицького й уніатського духівництва в польському повстанні 1830-1831 рр. 

Таким чином, ліквідація уніатства, розпочата Петром I та Катериною II, була завершена 1839 р. Миколою I. Зникло понад 60 василіянських монастирів на Правобережжі, багато хто з 500 ченців опинився у монастирських чи державних в'язницях. Луцька греко-католицька єпархія, до складу якої входили Київська, Подільська і Волинська губернії, у 1839р. об'єднувала лише 160 парафій [17, с. 600]. У Подільській губернії нараховувалось біля 1 500 парафіян, релігійні потреби яких вдовольняли 16 священнослужителів. 568 віруючих-уніатів мешкали в Кам'янці-Подільському. Цього ж року вони всі стали православними. Лише двоє священиків відмовились прийняти православну віру. Це Петро Рибицький з м. Чечельник Ольгопільського повіту та Даміан Сероцинський з с. Городок Гайсинського повіту. Обидва були дуже літніми людьми. Більше за Російської імперії уніатів на Поділлі офіційно не існувало. 

Усі парафії колишніх уніатських єпархій були включені у православні єпархії, створені на їхній території протягом попередніх десятиліть. Проте «возз'єднання простого народу», про яке так цинічно відізвався Й. Семашко, затягнулося майже до 1850 р., а на Холмщині тривало аж до 1875 р. 

Таким чином, вже після офіційного «возз'єднання» в 1839 р. народ ще довго тримався забороненої віри й не сприймав царської релігії, яка насаджувалася за допомогою сили Російською православною церквою на Правобережжі. 

Джерела та література 

1. Ленцик В. Українсько-католицька церква в Росії до її ліквідації (1772-1839/75) //Берестейська унія (1596-1996): Ст. й матеріали.- Львів,1996.- С. 96.

2. Пясецкий В. Краткий очерк истории воссоединения подольских униатов//Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета (далі-Труды ПЕИСК).- Каменец-Подольский, 1897.- Т. 8.- С. 250.

3. Іриней, о. (Назарко І.). Київські і галицькі митрополити: Бібліогр. нариси (1590-1960).- Торонто, 1962.- С. 105.

4. Ленцик В. Вказ. праця. С. 96.

5. Іриней, о. (Назарко І.). Вказ. праця. С. 106.

6. Присоединение униатов Подолии к православию в конце XVIII века.- Б. м., б. г.- С. 10.

7. Подольские архипастыри (1795-1895 рр.).- Каменец-Подольский,1897.- С. 255.

8. Яворовский Н. Религиозная жизнь в Подолии в конце прошлого века перед воссоединением с Россией //Труды ПЕИСК.- Каменец-Подольский,1897.- Т. 8.- С. 206.

9. Слободянюк П. Українська церква: Історія руїни і відродження.- Хмельницький, 2000.- С. 87.

10. Історія релігії в Україні: В 10 т.- К., 1999.- Т. 3.- С. 159.

11. Присоединение униатов Подолии... С. 11.

12. Троицкий П. Меры, принятые преосвященным Иоанникием к уничтожению остатков унии в Брацлавской епархии //Подольские епархиальные ведомости (далі-ПЕВ).- 1873.-№14.- С. 507.

13. Стоколос Н. «Дякую Богові і приймаю...» //Людина і світ.- 2000.- №10.- С. 39.

14. Подольские архипастыри... С. 248.

15. Державний архів Вінницької області.- Ф. Д675.- Оп. 1.- Спр. 47.Арк. 16.

16. Пясецкий В. Вказ. праця. С. 277.

17. Об униатах Киевской, Подольской и Волынской губерний в 1839 г.//ПЕВ.- 1889.-№26.- С. 600.

http://muzey.vn.ua/node/242